 | Сльоза на щоці часу... |
|
|
|
Юлія КОСИНСЬКА (Київ - Агра)
Цього року на Свято Весни я отримала унікальний подарунок. Мені подарували Тадж Махал. Не в буквальному сенсі, звісно. На початку березня я потрапила до Агри – відомого на весь світ міста центральної Індії, куди паломники за враженнями прямують на побачення з найвеличнішим пам’ятником Кохання. Він – неофіційний, проте загально визнаний символ країни. “Хто не бачив Тадж Махалу, той не бачив Індії” – збитий штамп туристичних путівників. Не позбавлений сенсу, хоч як це дивно. Сьоме диво світу западає в душу назавжди. Всесвітньо відомий індійський поет Рабіндранат Тагор назвав Тадж Махал “сльозою на щоці часу...”.
ЗАПАЛЬНИЧКИ — НА СТІЛ!
Сонце навісніло вже зранку. Наш автобус зупинився за кілька кілометрів від святині. Далі належало рухатися верхи на слоні або верблюді, у крайньому разі – в автобусі на батарейках. Йшлося не про атракціон для туристів: індуси вважають, що вихлопні гази можуть зашкодити унікальній пам’ятці архітектури, на сторожі якої невсипущий ЮНЕСКО, тож автомобілі туди не пускають. З тієї ж причини в найближчих околицях ви не знайдете жодного заводу чи фабрики. Наш гід вирішив, що екзотики з нас достатньо (ми вже встигли перед цим накататися на слонах у Джайпурі), тож довелося погодитися на батарейки.
Біля камери схову нас ретельно обшукали. В Індії побоюються терористів, які весь час погрожують вибухами, не так рідко, на жаль, втілюючи погрози в життя. Навряд, чи ми нагадували потенційних руйнівників (навіть після тортур індійським сонцем), однак порядок – понад усе. Довелося слухняно викласти на стіл мобільні телефони, запальнички, маленькі ножиці, а також... шоколадні цукерки, жувальні гумки, воду. “Але ж спека...” – нерішуче запротестував хтось з колег, у відчаї поглядаючи на почату пляшку мінералки. Вродлива дівчина-поліцейський в формі кольору хакі і в чорному береті залишалася незворушною. Металошукач у її вправних руках ретельно досліджував деталі нашого одягу. Наш добрий гід Дарміндра видав кожному по пляшці “надійної” питної води, яка, на думку сторожів порядку, точно відрізняється від запалювальної суміші. Все! Нарешті нам дозволили насолоджуватися біломармуровою красою і навіть посміхнулися на прощання.
КОЛИ ЗНИКАЮТЬ СЛОВА
Я сотні разів бачила його на фотознімках, в альбомах і підручниках. Однак жодне зображення ніколи вповні не відтворить справжньої краси. Побачене приголомшило... Я на кілька хвилин застигла незворушною статуеткою на вході і прийшла до тями тільки після того, як об мене кілька разів перечепилися настирливі професійні фотографи. “Знімок на тлі Тадж Махалу! Посміхніться!”. На щастя, вдалося уникнути цього метушливого марнославства. Звісно, я не проти знімків на згадку. Однак не тоді, коли тобі так настирливо “нав’язують ракурс”.
Без поспіху ми наближалися назустріч Храму Кохання. Його білосніжний мармур виблискував на сонці, і здавалося, що Тадж Махал – велика пухнаста хмарина. Певної миті я навіть подумала: а раптом він зникне? Розчиниться в повітрі, як міраж? Можливо, просто недооцінила індійського весняного сонця. А попереджували ж “старожили” від туризму: не забувайте капелюхів! Що ближче ми “підпливали” до мавзолею, то більш величнішим і... ріднішим він ставав. “Ну як?” – Дарміндра обдарував чарівною посмішкою героя індійського кінофільму. “Немає слів...” – я тільки й спромоглася щиро розвести руками.
Штучна водойма перед мавзолеєм оточена акуратно підстриженими кипарисами. Кажуть, Тадж Махал особливо казковий у світлі повного місяця. Та як на мене, він не може бути інакшим. За будь-якої пори року чи дня. Адже народжений зі справжнього кохання. А яке мистецтво дорівняється до цього почуття?
Біля входу до мавзолею – організоване “звалище взуття”. Люди роззуваються, щоб зайти до Тадж Махалу. У крайньому разі можна озброїтися поліетиленовими бахілами. Попереду – круті східці нагору. Туди-сюди ними снує різномовний інтернаціонал. Стомлений сонцем і окрилений незрівнянним дивом, яке щойно побачив... Багато літніх, жінок при надії, інвалідів. Дехто з них сідає на східці перепочити, і тоді їх доводиться якомога зграбніше обминати, адже архітектори зовсім не подбали про поручні.
СИЛА ПОЧУТТІВ
... 355 років під сонцем Індії Тадж Махал оберігає пам’ять кохання, що вже стало легендою. Ця романтична історія розпочалася на початку ХVІІ століття в період правління Великих Моголів, коли Аргу (разом з Делі) вважали столицею імперії, яка переживала бурхливий розквіт. Це кохання оповите казковим ореолом й кожна версія його народження має свій неповторний сюжет.
Найбільш ліричний з них такий. Принц Кхуррам зустрів на базарі дівчину небаченої вроди, яка тримала в руках просте дерев’яне намисто. І коли їхні погляди зустрілися, для юнака блакитної крові вмить перестали існувати і навколишня злиденність, і бруд. Тієї ж миті принц вирішив одружитися з цим небесним створінням і не розлучатися до кінця земних днів. Точно відомо, що того року – 1612-го – красуні було дев’ятнадцять: доволі багато навіть для сучасної Індії. Її звали Арджуманад Бану Бегам. Але її справжнє ім’я мало хто пам’ятає. Батько Кхуррама, шах Джангір, відразу нарік невістку Мумтаз Махал. Тобто, “прикраса палацу”. Королівського, звісно. Такою вона й залишилася в історії.
1628 року принц став мусульманським королем Моголів й отримав нове ім’я – Шах Джахан (“повелитель світу”). Як і належить такому великому правителю, він мав великий гарем. Але чоловік і дружина так ніжно кохали одне одного, що Шах Джахан не звертав уваги на інших жінок, доки була жива Мумтаз. Вона єдина із дружин супроводжувала чоловіка навіть у далеких військових походах, ділила з коханим всі труднощі. З нею він радився і тільки їй він довіряв.
За сімнадцять років щасливого подружнього життя Мумтаз народила коханому 13 дітей. Однак народження 14-ї дитини стало фатальним: дружина Шаха Джахана не витримала складних пологів і померла. 36 років для жінки у ті часи вважали солідним віком, крім того – часті пологи, що позначалися на здоров’ї. Це сталося в таборі під Берханпуром, в шатрі Шах Джахана, який повертався додому з переможного походу. Перед смертю Мумтаз попросила чоловіка збудувати в пам’ять про неї мавзолей, який би нагадував нащадкам про їхнє світле непереможне почуття.
Шах був на межі самогубства... Він назавжди схилив голову у смертельній зажурі, а волосся його вмить вкрила сивина. Повелитель імперії оголосив у країні двохрічний траур: було заборонено відзначати свята, танцювати й співати, навіть весілля справляли “пошепки”. Король перевіз тіло дружини в Агру, де й вирішив спорудити мавзолей, гідний за красою його коханої, а за величчю – сили їхніх почуттів.
СПУСТОШЕНІ МРІЇ
Місце вибрали вдало – у передмісті Агри, на березі річки Ямуни. До цього часу жоден землетрус суттєво не зашкодив мавзолеєві. Більш як двадцять тисяч чоловік під опікою найкращих зодчих з Персії, Туреччини, Венеції, Самарканда і самої Індії двадцять років зводили усипальницю. Це будівництво буквально розорило державну скарбницю. Головний архітектор – шизарський Устад (“майстер”) Іса Кхан мав необмежені повноваження, і він їх виправдав. Мармур привозили за 300 кілометрів з унікальної раджпутанської каменоломні. Стіни прикрашали сердоліком, бірюзою, лазур’ю, коралами, перлами і малахітом, внутрішні ширми виготовили із чеканного золота і оздобили дорогоцінним камінням. Переказують жорстоку легенду, що наприкінці будівництва архітектору... відрубали руки, аби він ніколи не зміг повторити таке диво. Не знаю, можливо, це вигадка...
Біломармурова піна стін вигаптувана чорним мармуром – це вишуканий візерунок арабських літер. Чотирнадцять сур із Корана вінчають склепіння арок над вікнами. Наскільки повітряне і невагоме втілене в білий мармур кохання Шаха Джахана, настільки ж урочисто-сумовитий Тадж Махал всередині. Хоч як намагався Дарміндра з допомогою ліхтарика вразити нас розкішними камінчиками на стінах, погляд весь час повертався до інкрустованих саркофагів у нижній залі усипальниці...
Завершивши будівництво Тадж Махалу, на іншому березі Ямуни Шах Джахан заходився зводити мавзолей із чорного мармуру – для себе. Планував з’єднати усипальниці чорно-білим ажурним Мостом зітхань... Однак спустошена казна, занедбані державні справи, збіднілий народ, готовий до бунту... Чи не завелика жертва заради кохання? Така думка дедалі впевненіше зріла у повітрі.
Плани батька різко обірвав його син Аурангзеб, захопивши владу в країні. Без зайвих сентиментів дитя кохання розігнало зодчих і каменерізів, зрівнявши з землею перші будівельні спроби другого мавзолею. А самого Шаха Джахана спритний нащадок на десять років ув’язнив у кутовій вежі Червоного Форту в Агрі, заборонивши йому приймати друзів і навіть читати книги. З вікна камери ув’язнений дивився на інший берег річки, на пам’ятник свого кохання. Дивився, доки не осліпнув...
(Згодом ми відвідаємо цю вежу. Нам навіть дозволять зазирнути до камери, де марнував свої дні у великому смуткові зраджений батько. “Шикарно як для місця позбавлення волі”, - саркастично зауважив хтось із нашої групи. “Але ж в’язень був королем!” – нагадав гід).
Син люблячого подружжя зробив міцною державу, виграв сотні воєн, але залишився в пам’яті не як великий воєначальник, а як дитя великого кохання. Після смерті Шаха Джахана він наказав перенести тіло батька в Тадж Махал і без усіляких почестей поховати поруч з матір’ю. Так нарешті закохані з’єдналися навіки.
ТАДЖ МАХАЛ... У КИШЕНІ
До автобуса, що ніколи не ковтає пального, ми поверталися замислені і замріяні. Дівчата загадково посміхалися. Чоловіки аристократично мовчали. “А якби ти мене покохав, то подарував би мені такий самий мавзолей?” – кокетливо “наїхала” на Дарміндру харків’янка Світлана. “Але не забувай, що Шах Джахан збудував Тадж Махал тільки після смерті коханої...” – не розгубився наш гід. “Цікаво, чи є нині такі шаленці, здатні залишати подібні пам’ятники кохання?” – вочевидь, риторично розмірковувала поважна пані на ім’я Валентина. “А чому ви сумніваєтесь?” – вдавано супилося чоловіче товариство.
Мимовільний словесний “пін-понг” перервав натовп “дітей Індії” — смуглявих і вкрай настирливих. “Мадам, купіть Тадж Махал! Недорого! Всього сто доларів! Ну беріть за п’ятдесят! Мадам, не тікайте! Двадцять, мадам! Гаразд, віддаю за п’ять!” Відбиватися від вуличних торговців, які з ранку до ночі пильнують вихід з Тадж Махалу, - справа практично безнадійна. До самого автобуса жвавий хлопчак невідступно супроводжував мене, намагаючись запхнути до рук всі сувеніри одразу. Його товариші з вигуками “in memory” так само самовіддано тицяли під носа моїм колегам різноманітні “тадж махали”: мармурові, кам’яні, дерев’яні, мило у формі мавзолею. А також запальнички, шкатулки, листівки, мініатюрні шахівниці... Тоді це здавалося карою небесною. Дивно... Сьогодні я навіть з легкою ностальгією споглядаю маленький “домашній музей”, привезений з Індії, заварюючи смачний чай “Тадж Махал”.