Козак - мандрівник

Юлія КОСИНСЬКА, Олег КРУК
Київ–Малин

Єдиний на теренах колишнього Радянського Союзу пам’ятник видатному вченому, науковцю, мандрівникові встановлено в Малині на Житомирщині

Життя Миколи Миклухи-Маклая – яскравий приклад фанатичної відданості науці. Навіть поверхове ознайомлення з біографією цієї людини викликає щире захоплення, повагу і бажання ще глибше пізнати світ її думок і втілених у життя справ. Його ім’я ще за життя стало легендою, а в науковому світі (з огляду на незвичайне прізвище) постійно сперечалися щодо національності вченого, часто приписуючи йому шотландське походження. І хоча такі суперечки тривають донині, цілком очевидно, що обидві складові прізвища вченого мають українську етимологію, і передалися йому у спадок по батьківській лінії. Зрештою, Миколу Миклуху-Маклая радше можна назвати громадянином світу, хоча він ніколи не забував про своє українське коріння, часто наголошуючи про нього у своїх щоденниках.
На жаль, у нашій державі сьогодні не особливо шанують свого видатного земляка. Щоправда, єдиний пам’ятник вченому на теренах колишнього СРСР встановлено саме в Україні – у містечку Малині на Житомирщині. Там же в музеї Лісового технікуму ми віднайшли музейну експозицію, присвячену життю і діяльності Миколи Миклухи-Маклая. А завідувачка музею Марія Євменівна Філіпович охоче погодилася розповісти про зв’язки легендарного мандрівника з Україною.

– Усім відомо, що по-батьківській лінії рід Миклух походив зі старовинного козацького роду, розселеного на Київщині та Чернігівщині, – почала свою розповідь пані Марія. – Навіть існує версія, що епізод з історії родини ліг в основу повісті Миколи Гоголя “Тарас Бульба”. Річ у тім, що дядько мандрівника – Григорій – під час навчання в Ніжинській гімназії вищих наук товаришував з майбутнім письменником і переповідав йому родинні перекази.
Микола Ілліч, батько вченого, також навчався у Ніжинській гімназії, а продовжив освіту в Петербурзі – в Інституті інженерів шляхів сполучення. І хоча до кінця свого життя Микола Ілліч жив і працював у Росії, однак ніколи не забував про Україну. Його діти чудово володіли українською мовою, читали напам’ять поезію Шевченка. Тому й не дивно, що багато років потому, в 1884 році, за чотири роки до смерті, Микола Миклуха-Маклай, відповідаючи на запитання австралійської газети “Сідні монінг геральд” про свою національність, сказав: “Моя особистість – то живий приклад мирного поєднання трьох одвічно ворожих сил. Гаряча кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося б, непримиренних ворогів – гордих ляхів та холодних германців. Чого в цій суміші більше – судити навряд чи можливо. Я дуже люблю вітчизну мого батька Малоросію, та ця любов не затьмарює моєї поваги до інших двох батьківщин моєї матері – Польщі та Німеччини”.

– Маріє Євменівно, якось несподівано в історії сім’ї Миклух з’явився маєток у Малині. Деякі автори біографічних праць про вченого називають його родинним, а дехто навіть стверджує, що тут народився сам Микола Миклуха-Маклай...

– Насправді, це зовсім не так. 1873 року Катерина Семенівна (мати мандрівника, яка була напівнімкенею - напівполькою) отримала спадщину від своєї далекої родички з Кенінсбергу. Спочатку вона хотіла вкласти гроші в Одеське пароплавство, але з цим якось не склалося. І, зрештою, було вирішено купити недорогий маєток. Випадково в одній з газет Катерина Семенівна натрапила на об’яву, що княгиня Щербатова пропонує на продаж свою “нерухомість” у Малині – тоді маленькому містечку на 500 дворів.
Ось так родина Маклух повернулася на батьківщину батька. Звісно, вибір міг припасти на будь-яке інше місце на території тодішньої Росії. Але, мабуть, у тому, що доля розпорядилася саме так, є щось символічне. І ми маємо нині в Україні місце, пов’язане з історією родини Миколи Миклухи-Маклая.
Першим до Малина приїхав Сергій – найстарший син Миколи Ілліча, який тривалий час працював тут мирським суддею. Потім перебралася в містечко і Катерина Семенівна з донькою Ольгою. А пізніше у Малині поселився наймолодший син Михайло.
Коли в 1960-х роках ми почали організовувати музей, нам ще вдалося знайти людей, які працювали в маєтку і пам’ятали родину Миклух, зокрема, Михайла, який останнім залишив Малин. Після революції Михайло визнав радянську владу, переїхав до Ленінграду, де й працював за фахом аж до самої смерті у середині 1920-х років.
Тоді ж, у 1960-х, а точніше - 1966 року, на пустищі поблизу Малина вдалося знайти могилу Катерини Семенівни. Надгробний камінь та її умовний прах було перенесено на міський цвинтар.

– У книжках про Миколу Миклуху-Маклая іноді згадується, що він відвідував Малин. А чи відомо достеменно, коли вчений заїжджав до своїх рідних?

– На цей рахунок існує багато суджень. Але ми послуговуємося тільки документально підтвердженими фактами, тобто, листами і щоденниками. В цих документах зустрічаємо дві згадки про відвідини відомим мандрівником нашого краю. Вперше Микола Миклуха-Маклай перебував тут у 1886 році. Є також запис у щоденнику, зроблений 1887 року, що Микола Миколайович був проїздом у Радомишлі. Це зовсім поруч з Малином, тому цілком вірогідно, що він скористався можливістю і відвідав малинський маєток, аби зустрітися з сім’єю.
Цікаво, що навіть під час короткого перебування в Україні вчений встиг зібрати багатий етнографічний матеріал. Взагалі ж за своє життя Миклуха-Маклай кілька разів побував в Україні. Одного разу – повертаючись зі своїх знаменитих мандрів через Одесу. Іншого – їхав через Україну в Крим, до російського царя Олександра ІІІ. Без сумніву, мандрівник добре запам’ятав ці поїздки, а побачене запало йому в душу. В його щоденниках, написаних на далеких Молукських островах, знаходимо надзвичайно цікаві епізоди: “Окремі пейзажі Амбоїни вражають схожістю з Малоросією, особливо озвучені співом птахів ліси на узвишшях. Ніколи не думав, що це може мене так сильно зворушувати... Часом, забравшись рано-вранці на яку-небудь з верховин, я просто з гордістю відчував себе малоросом. Напевне, щоб пізнати, які принадні для нас картини рідної вітчизни, треба побути від них на значній відстані і побачити раптом щось таке, що нагадує ці картини. Хоч який холодний, здавалося б, розум, мимоволі впадаєш у сентиментальність, анітрохи, втім, її не соромлячись. Саме це останнє в амбоїнських екскурсіях стало для мене новиною...”
Завважте – Миклуха-Маклай вважав себе людиною, чиї почуття завжди під контролем холодного розуму, не здатного на будь-які захоплення. І раптом такі сентименти...

– Ваш музей є важливим центром з вивчення життя і наукової спадщини Миклухи-Маклая. Чи сьогодні залишається інтерес до цієї унікальної особистості?

– Хоч як дивно, але в останні роки з’явився не просто інтерес, а, я б сказала, ажіотаж, пов’язаний з іменем Миклухи-Маклая. З Києва до нас постійно їдуть журналісти, дослідники, студенти. Тому відвідувачів у нас вистачає, і ми не можемо нарікати на брак зацікавленості.
Хоча раніше, слід визнати, географія зв’язків у нас була значно ширшою. Зокрема, ми активно спілкувалися з доктором історичних наук паном Старіковим з Петербургу (тоді - Ленінграду), який займався родоводом вченого, а в 1970-х роках, після виходу на пенсію, вирушив в експедицію слідами Миклухи-Маклая.
Тривалий час листувалися ми із товариством Миклухи-Маклая у Сіднеї, з онуком вченого – Робертом. До речі, 1980-го року Роберт відвідав Малин. Цікавий епізод: додому він повіз випалений на дереві портрет свого діда. Робота учня нашого технікуму так сподобалася Роберту, що ми вирішили зробити йому такий подарунок. Нині той портрет виставлено у музеї Сіднея.
Коли австралійське товариство готувало до друку щоденники Миклухи-Маклая, його співробітники постійно інформували нас щодо зробленої роботи. Один з тих листів ви бачите в експозиції.
Роберт також багато писав нам. Кілька років тому, коли готувалася радіопередача про Миклуху-Маклая, ми віддали 24 листи Роберта на державне радіо України. На жаль, назад цих важливих для нас документів так і не отримали. І, мабуть, вже навряд чи отримаємо...
А не так давно конференцію, присвячену пам’яті Миколи Миклухи-Маклая, провело Всеукраїнське товариство “Просвіта”. Конференція мала назву “України не соромився, Україною гордився” і мала на меті виявити все, що пов’язувало великого мандрівника і вченого з Україною.