Мандрівник мимоволі

Юлія КОСИНСЬКА, Олег КРУК
Київ - Москва

Поколінню романтиків радянських часів, чиї мрії про далекі мандри незнаними світами руйнувала “залізна завіса”, залишалося одне “віконце” за горизонт – телепрограма “Клуб кіномандрівників”. Своєю популярністю “Клуб”, певна річ, має завдячувати майже незмінному ведучому програми Юрію Сенкевичу. Добродушна, приязна манера розповіді, позбавлена навіть натяку на нав`язування власної точки зору, як і вміння пана Юрія підібрати вдалий спектр розмови про ту чи іншу невідому країну, – забезпечили телепередачі тривалу прихильність глядачів.
Попри те, що кордони сьогодні стали прозорішими, а світ – вільнішим, можливість відкривати його доступна, на жаль, ще далеко не кожному “мисливцеві за враженнями”. Тому й нині програма Юрія Сенкевича залишається досить популярною.
Цікаво, що тележурналістом Юрію Сенкевичу судилося стати через неординарний збіг обставин. Сам – з родини лікарів, він з дитинства мріяв про професію військового лікаря. Зрештою, так би й продовжував трудитися на ниві космічної медицини, коли б не... Про цю щасливу метаморфозу в своєму житті разом з іншими “пригодами” мандрівної долі телеведучий повідав нам під час розмови, яка відбулася в затишній студії, знайомій кожному глядачеві “Клубу кіномандрівників”.

“Маю зізнатись – я українець по батькові”

– Хоча “Клуб” в Україні нині має змогу бачити не така широка аудиторія, як раніше, проте поколінню, що виросло на ваших програмах, цікаво дізнатися, чим сьогодні живе колись улюблена програма і її незмінний “капітан”?
– 2000-го року ми відсвяткували 40-річчя програми. Перший випуск “Клубу кіномандрівників” вийшов у світ 18 березня 1960 року. У зв’язку з ювілеєм я отримав нагороду президента Росії “За заслуги” 4 ступеня. Все таки 28 років мого життя віддано цій справі...
Оскільки 1994 року я остаточно розпрощався з космічною медициною, відтак маю змогу всю увагу приділити “Клубу...”. Нині, як і раніше, ми багато подорожуємо, знімаємо цікаві країни і куточки Землі. Сьогодні в нашій програмі багато місця займає сама Росія.
Звичайно, їздимо і за кордон. Недавно були в Україні, знімали Крим. Взагалі, ваша країна – дуже цікава, так багато у вас надзвичайних місць, кожне з яких варте окремої програми. Але поки що серйозних пропозицій щодо співпраці від туристичних структур в Україні ми не отримували.
Ми й раніше багато знімали в Україні. На Сорочинський ярмарок, наприклад, приїздили кілька разів. Свого часу я навіть хотів побудувати хатинку біля Полтави, там неймовірно мальовнича місцевість! Але потім відомі політичні події зруйнували мої плани.
Буду відвертим: мені приємно, що в Україні пам’ятають нашу програму. Маю відкрити вам таємницю – я українець по батькові. Він на мене дуже образився, коли в 16 років у паспорті я написав: “росіянин”.
– А звідки родом ваш батько?
– Він народився і довгий час жив у Києві. А дід мій останні роки життя був протоієреєм в одній з одеських церков, прізвище ж моєї бабці по батькові – Дибенко (але вона не мала жодного стосунку до революціонерів, також була з церковної сім’ї). Так що є в мені українські корені, є...
Коли я був хлопчиком, з мамою ми два роки підряд відпочивали у Прохорівці під Каневом. Повертаючись звідти, я пристойно “балакав українською”, батько, пам’ятаю, дуже з того радів. Пригадую, як жили ми з мамою у справжній мазанці з глиняною підлогою, ходили купатися на Дніпро, у мене було багато товаришів серед однолітків. Чудові часи були...

“Шаман простягнув камінець і сказав, що він - з моїх нирок...”

– Нещодавно ви повернулися з Непалу. Готуєте програму про нього?
– Так. Непал – особлива країна.
– Вперше були там?
– Ні, їздив і раніше, проте дуже давно – 1982 року разом з першою радянською гімалайською експедицією. Серед альпіністів, пам’ятаю, було і двоє українців – молодці, хлопці, добре тоді себе проявили! Непал - одна з найбільш екзотичних країн планети. Адже дев’ять восьмитисячників із чотирнадцяти розташовані на її території. Там напрочуд різноманітна природа – носороги, слони, джунглі. А перепади висот - жах! Ми знімали з гелікоптера, залітали на 5300 метрів – це вже цілком пристойна висота. А щоб перелетіти через перевал, піднімалися і на 6300 метрів. Словом, оператор наш відчув, що таке брак кисню...
До речі, були в гостях у тибетського шамана, який нібито дістав з мене камінець. Як це відбувалося, потрібно було бачити!
– Показував вам знахідку?
– Так, щоправда, важко визначити, “людський” той камінець чи ні. Я його перевірив. Лікарі впевнені, що це камінець із моїх нирок, хоча раніше нічого подібного у мене не було. Звідки шаман його взяв, важко сказати. Але це явище уже саме по собі цікаве.
– Вам випало чимало помандрувати в своєму житті. Як вважаєте, мандрівник – це професія чи більше все таки стан душі?
– Насправді, цього ніхто не знає. Якщо чесно, вважаю, що немає такої професії. Хіба що Федір Конюхов може бути винятком. (Сміється). Цей дивак завжди в дорозі. Проте є багато людей, професія яких пов’язана з подорожами. Журналісти, наприклад. Особисто я ніколи не мандрував заради мандрівки. Завжди це були якісь експедиції, спеціальні поїздки, як колись в Антарктиду, де я цілий рік, як лікар, вивчав вплив тамтешніх природних умов на людський організм.
З Туром Хейєрдалом ми плавали не для того, щоб насолодитися романтикою. У Хейєрдала були певні наукові завдання, які він ставив перед собою і нами. На його човнах кожен мав свою роль – хтось був штурманом, інший – оператором, а той відповідав за радіозв’язок. Я ж у всіх трьох експедиціях справлявся із роботою лікаря. Хоча всі ми одночасно були матросами. Доволі часто на тих “човниках” потрібно було рятувати власне життя....
Нині я теж багато подорожую, бо ми робимо програму. Інша річ, що це заняття мені дуже до вподоби. Як мовиться, найкраща робота – добре оплачуване хобі. Хоча на рахунок добре оплачуване – питання доволі сумнівне.

“Коли перший “Ра” почав тонути, я відчув – який він, запах страху...”

– Зізнайтесь, яким вітром вас, дипломованого військового лікаря, взагалі занесло на стежку мандрівника?
– Воля випадку, я гадаю. Хоча кажуть, що нічого в цьому житті не буває випадковим... Це був 1969 рік, я повернувся з наукової експедиції в Антарктиді, і ось мій добрий приятель з Академії Наук каже, що “продав” мою кандидатуру для нової “авантюри”. Тур Хейєрдал, мовляв, організовує експедицію на якомусь дивному папірусному човні і хоче, щоб у його інтернаціональній команді був російський лікар з обов’язковим знанням англійської.
А передісторія цього запрошення сягає ще часів Микити Хрущова, який під час свого візиту до Норвегії на дипломатичному прийомі познайомився із надзвичайно популярним вченим, мореплавцем, археологом Туром Хейєрдалом. Під час прийому Хрущов, із властивою йому безпосередністю, запропонував відомому норвежцю взяти його, радянського генсека, в котрусь зі своїх експедицій. “А чим би ви могли там займатися?”, – делікатно запитав Тур. “Вмію приготувати смачний борщ, – напосідав Микита Сергійович, – можу бути кухарем”. Словом, віджартуватися норвезькому мореплавцю тоді вдалося, проте думка про російського члена екіпажу залишилася в голові, і він повернувся до неї, організовуючи експедицію на “Ра”.
Отож, мене почали готувати до подорожі. Але спершу була “мандрівка” різними інстанціями, і, долаючи всі ті “важливі сходинки”, я вже втратив всяку надію. Зрештою, терпець увірвався і Хейєрдалу, і він попередив, що коли радянська сторона й далі зволікатиме з кандидатурою, він запросить лікаря з Чехословаччини. Ця заява Хейєрдала подіяла на наших бюрократів-ідеологів миттєво: ще свіжими були неприємні враження від вводу радянських військ на територію Чехословаччини в серпні 1968 року. З посольства СРСР в Єгипті до Москви полетіла термінова шифровка, і мене за три дні випхали до Каїру.
– Здається, в Каїрі і відбулася ваша перша зустріч з Туром Хейєрдалом? Яким було перше враження?
- Я їхав на ту зустріч з особливими відчуттями. Самі розумієте: людина з Радянського Союзу, вихована у певному дусі... Мені здавалося – як же так, Хейєрдал – це така особистість, як мені взагалі з ним спілкуватись? Я просто боявся з ним зустрітися! Але досить швидко зрозумів, що Хейєрдал моїх надмірних захоплень щодо його особи абсолютно не поділяє. Я зрозумів, познайомившись з ним, що люди взагалі мало чим відрізняються один від одного. Мабуть, це і мене врятувало від зіркової хвороби. Я вчасно зрозумів: коли людина починає думати про себе у третій особі – вона на цьому закінчується. Маємо розуміти: всі ми люди, немає різниці – двірник ти чи президент. Інша річ, що на президентові – більша відповідальність, однак і це не означає, що він – небожитель. Кожен мусить якісно виконувати свою роботу. Цьому я навчився у Хейєрдала – ставленню до людей.
– Ви згадали, що, плаваючи з Хейєрдалом, доводилося частенько рятувати своє життя. Траплялися критичні моменти?
– Розумієте, минуло стільки літ, і враження відстоялися, дещо згладилися в пам’яті. Нині мені здається, що і в Антарктиді було добре, хоча насправді то був абсолютно жахливий у психологічному плані рік. Що ж стосується плавань на “Ра” і “Тигрісі”, то таки траплялись серйозні, часом страшні моменти. Наприклад, коли на “Ра – І” ми раптом зрозуміли, що наш човен повільно перетворюється на підводний. Я вже не кажу, що перед цим у нас постійно ламались весла, заливало корму, що ми змушені були розпиляти єдиний наш рятувальний засіб – пінопластовий пліт... Чекаючи на яхту, яка вийшла нам на допомогу з півдня Флориди, ми, аби полегшити човен, повикидали за борт все зайве: солонину, горнятка з водою. П’ять днів рятівники не могли “вирахувати” наші координати, а в цей час на запах солонини до “Ра” примчали зграї акул. Було, м’яко кажучи, не по собі. Покинути човен нам уже не було на чому, а до найближчих островів – Барбадоса – лишалося майже 900 кілометрів...
А на “Тигрісі” який був жах! Коли вночі наш очеретяний крихітний кораблик потрапив у смугу пожвавленого руху величезних суден і танкерів, які нас не бачили і “готові” були розчавити “Тигріс” будь-якої хвилини, я залишив місток, сховався у спальний мішок, і, слухаючи відчайдушні вигуки товаришів по команді, безнадійно думав: “Що буде – те й буде...”.

“Хейєрдал змінив моє життя і навчив по справжньому любити людей”

– Отож, “путівку” у світ мандрівок дав вам Тур Хейєрдал. Розкажіть дещо про нього.
– Я вдячний долі, що пощастило не просто познайомитися, а й подружитися з цією людиною. Поза сумнівом, своє життя я можу умовно розділити на дві частини: до Хейєрдала і після нього. Чесно кажучи, Хейєрдал неабияк змінив моє життя, чимало для мене зробив і багато чому навчив. Спілкування з ним – надзвичайне задоволення. Тур – абсолютно щира, проникливо-інтелігентна, вихована й ерудована людина. До того ж, він незвичайно міцний: у свої 86 – такий живчик! Хейєрдал багато зробив для розвитку науки, його життя може бути добрим прикладом для молодих. На мою думку, якби вибирали Людину ХХ століття, то серед головних претендентів був би і Тур Хейєрдал, і Жак Ів Кусто. Я був знайомий і з Кусто, проте вважаю, що Хейєрдал – набагато людяніший. Він по-справжньому любить людей! Йому абсолютно однаково – японець ти, американець, росіянин чи українець. І люди дуже добре відчувають цю щирість. Тура всюди обожнюють, скрізь поважають. Не тому, що він перед усіма розкланюється і робить вигляд, як добре до всіх ставиться. У тому то й секрет , що - НЕ РОБИТЬ ВИГЛЯД!
– Які країни справили на вас незабутнє враження?
– Коли приїжджаєш за кордон, то відчуття – “за державу кривдно” – практично не залишає. Недавно побував в Омані. Коли я відвідав його вперше 23 роки тому, там була така бідність – жах. Нині ж Оман – процвітаюча країна. Як так усе могло змінитися? Султан – все той же, устрій такий же – достатньо жорсткий іслам. Але податків там люди не платять, освіта й медицина - безкоштовні. Кожен оманець може навчатися в будь-якому університеті своєї країни і всього світу – якщо захоче! Кажуть – нафта допомогла. Але ж у нас в Росії також вдосталь нафти!
Або взяти Швейцарію – успішну країну, де рівень життя один з найвищих у світі. Здавалося б, навіщо їм займатися тим сільським господарством. Однак, все у них доглянуте, все росте – чи то виноград, чи звичайна трава. І коли дивишся на наші російські простори, де нічого не росте, мимоволі згадуєш Голландію, яка завбільшки з Московську область, а за рівнем виробництва сільськогосподарської продукції – на третьому місці в світі. Ось тут і виникають різні питання. Мабуть, і у вас в Україні вони виникають також.
– І, повертаючись до теми подорожей, як родина поставилася свого часу до вашого нового роду занять?
– Сім’я сприйняла мій новий фах з розумінням. Нарікань ніколи не було. Син Микола і донька Даша – обоє лікарі, дружина Ксенія працює викладачем англійської мови. Мама моя, на жаль, померла в травні минулого року на 99-му році життя. Є ще в мене двоюрідний брат, що мешкає в Одесі. На жаль, нині нечасто бачимось. Раніше я відпочивав у Місхорі і на пароплавчику плавав до Одеси, відвідував могили дідуся й бабусі, які поховані на цвинтарі в межах храму. Живе в Україні і моя двоюрідна сестра. А в Санкт-Петербурзі на мене завжди чекає тітка, мамина сестра, і її діти – мої брат і сестра. Оце, власне, і вся моя родина.