Монологи дощу на околицях снів...

Спокій останніх днів зрідка порушує телефон. Панічний крик про допомогу – уривчасті дзвінки минулого. А мовчання заповнює тиша – розмірена й порожня, покраяна на мізерні частки набридливим квилінням годинника. Телефонні ридання – нещадний наслідок прогресу. Штучні, неживі слова страшніші за постріл. Вбивче діє на душу несправжність. Рука за звичкою хапає слухавку, і до гарячої скроні – мовчання.
Минуле вперто не хоче залишати мене. Його відчутне дихання – скрізь. І в безкінечному, безглуздому мовчанні, і в годинниковому схлипуванні (від жорстокості часу плачуть хвилини). І – в мені. Дивно, страшно, неможливо. Але в мені – теж.
За моїм спокоєм пильнує час. А я люблю самотність. Поволі опускаю слухавку. За вікном ніч. Реальність міцно тримається за мене, а я намагаюся не думати про швидкоплинне.
Відчиняю вікно – в кімнату заходить ніч. Ловлю долонями холодні краплини зоряних сліз. Зорі плачуть? Ні, то дощ. Я не зачиню вікна. До ранку слухатиму сумну спокійну розмову дощу. Теплого і – холодного. Літнього. Нічного. Поблукаю в нетрях дощового лісу, відпочину від сьогодення, хоча б у явно...

* * *

Я розповім тобі про квіти. Вишукані й невибагливі, граціозно-величні й непримітні, скромні, беззахисні. Скажи, ти бачив квіти? Не посміхайся здивовано. Ти зазирав їм у вічі? Вони в’януть від зарозумілості, байдужості холодних сердець. Гірка спокута за довірливість. Кожна квітка – маленьке сонце. Вміщує в собі цілий світ. Придивися пильніше: на дні її замріяного погляду – вічність.
Ти любиш квіти? Тоді послухай їхню розмову в надвечір’ї. Шепіт пелюсток – то казка для старезних кленів, колискова віковічній землі. Пісня любові й безмежного щастя.
Вони теж плачуть. І страждають, як люди. На блаженних віях – роса. Ти знаєш, як вечірня прохолода стає сльозою? Прозорою й відчайдушно холодною? Квіти не вмирають. Залишаються мелодією надії, тихою усмішкою радості на ранкових устах. Вони поруч: доторкнись рукою до тендітного сплетіння пелюсток і мрій, тільки не зроби боляче.
Свідки моїх найкращих днів і... несправджених сподівань, квіти нашого кохання. Рожеві троянди. Я відчуваю їхній лагідний дотик і зараз, через стільки днів, стільки довгих днів і років. Щемною радістю заходиться серце, коли бачу їх нині. Малюк-першокласник поспішає привітати Першовересень розкішним рожевим букетом, у руках кароокого юнака на зупинці – трояндова замрія. Посміхаюся далеким спогадам – у мене теж це було. Було...
Розмиті акварелі літа... Тепло твоїх долонь... Казковий зорепад – на щастя. Щастя було поруч – на відстані руки: в траві я бачила срібні краплини, бризки тих зоряних хвиль. Завірена в перестороги й повір’я, не доторкнулась до нього. Залишила ті дні в холодних туманних завіях. Збиралося на осінь....
Повільна мелодія забування. Шалений ритм часу і в ньому – маленькі острівці спогадів. Та непомірно тяжкою, сумною була та мелодія для наших вразливих сердець. У ній розтанула вся ніжна недомовленість.
Інші очі голублять нині вітроплин мого волосся, інші квіти усміхаються мені з ласкавих коханих рук. Ці квіти – прекрасні, неповторні – кольорів веселки. Я люблю веселку... Але ті, далекі, були першими. Вони були рожеві...

* * *

Перечитую старі листи. Немов забутий фільм, прокручує пам’ять дні, що лишились снами... Збираю розкидані скельця минулого. Дивна мозаїка.
Час – найвища, нескорена людьми вершина. Непідвладний нашим бажанням, ховає на дні свого мовчання колишні почуття, враження, думки.
Знову читаю своє життя. Сміється радість, самотіє журба, кричить раптова розгубленість, благає про допомогу. Кохання і розчарування, успіхи, сльози. Колишнє стукає в мої двері.
Осінь позолотила березове листя. Пожовклі листки старих послань. Так просто стають спогадами миттєвості життя. Ледь встигаю інколи озиратися назад. Але часто блукаю спогадами в незабутній країні дитинства. Надійні руки і довірливі очі. Рідко трапляються люди, для розуміння з якими достатньо мови поглядів.
Мої вірні друзі говорять до мене рядками листів минулого. І я відповідаю їм. Тільки слова мої здаються шепотом на березі швидкоплинної річки. Річки мого життя. Щоб невпинний потік не захопив тебе зненацька, не поглинули хащі забуття, потрібна мужність – вміння залишатися собою.
Бережу конверти зі зворотною адресою – надія... Зберігаю старі листи. Повертаюсь до себе.

* * *

Я не вірила волі випадку. Звикши піддавати сумнівам усі курйози, покладалася лише на власну інтуїцію. Тільки згодом стала розуміти: наші дні – калейдоскоп випадків, вагомих і незначних, непомітних і незабутніх.
... Страждав час на зламі літа. Вечірні роси холодила неквапна хода осені. Чарівні розмахи її невибагливого пензля – і в природі, і в стомленій душі – розкішна святість. Незмінний ритм коліс – поїзд увірвався в світанкове передмістя. Спокійна певність в очах навпроти. А потім... Осінь не раз віддавала свою замріяну красу на поталу заскнілим вітрам, а надійний погляд – поруч і досі... Найліпший порятунок моїй нестабільності.
Неможливо пояснити, але життя – завжди переплетіння парадоксів. Неймовірних і непростих. Шукаючи втрачене колись, не помічаємо нових втрат. Йдучи, одночасно повертаємось – думкою, спогадом, мрією. Хіба ж не парадокс, що задерикуватий хлопчисько, який віртуозно ставив підніжки, згодом носитиме тебе на руках? У повені щастя не помічаєш дрібниць. Усе заповнює любов.

* * *

Холодні сутінки знову огортає дощ. Тремтять одинокі постаті дерев. Неспокійний їхній сон. Мовчить ліс у передчутті близької зими.
Дощ розмиває зболілий сум твого безсоння і моєї самотності. Мимовільної і невідступної.
Шум дощу у моєму вікні. Ми не бачились цілу вічність. Мелодія вечірньої тиші переносить мене в той сон забуття і покари. Останній сон і останній сум. Тоді теж морок сіявся дрібними краплинами – збиралося на дощ. Непотрібні слова, недоречні благання рук і безпорадні намагання щось змінити. Ніби докір коханню, яке самі втратили. Ішов дощ, і важко було збагнути – сльози каяття чи краплини небесного суму тремтіли на твоїх віях. Такий безмежний біль у синіх очах...
Не знав, що сказати на своє виправдання. Не змогла пробачити минулого. І самотність – найневтішніша кара обом.
Мовчала земля, скоряючись дощовим обіймам...

* * *

... У цьому дощі знаходжу відраду. І чекаю нового дня...