На перехрестях морів

Юлія КОСИНСЬКА, Олег КРУК

Леонід Тендюк – людина незвичайної долі. В українській літературі відомий як письменник, що пензлями художнього слова змалював далекі країни й екзотичні куточки світу, які сам пізнав і побачив на власні очі. Свого часу Микола Трублаїні оспівав монументальну красу холодних північних пейзажів, виокремившись цим в історії вітчизняного письменства. Так і творча стежка Леоніда Тендюка – особливе явище на терені українського художнього слова. Олесь Гончар вважав Леоніда Михайловича одним із найяскравіших мариністів сучасності.
Письменник достеменно не пам`ятає, коли "захворів" морем. Можливо, що й народився з мрією про невідомі землі й нерозгадані таємниці природи. А мрії ж для того й існують, щоб їх втілювати. Принаймні, для Леоніда Тендюка ця думка завжди важила на правах аксіоми...

- Леоніде Михайловичу, в літературу ви увійшли як письменник-романтик, який, залишивши кабінетні тепло і затишок, вирушив у далекі світи простим моряком. Що змусило вас різко змінити хід свого життя і скуштувати нелегкого "морського хліба"?

- Про море і мандри я мріяв змалку, певне, як кожен хлопчик. Хоча ніколи його не бачив, бо народився в українських степах. А от поштовхом до дії стала моя несподівана подорож на Далекий Схід, коли я, вже як кореспондент республіканської газети "Молодь України", взяв участь у відкритті повітряної траси "Одеса-Владивосток". Повернувся до Києва, відзвітував серією нарисів і знову подався туди, де сонце сходить... Зачарувала мене природа тих країв - неозора тайга, величні сопки, грізне море. Отож швидко зробив свій вибір. А влаштуватися на новому місці допоміг земляк з Харківщини Олексій Таран. Так я на звіробійному кораблі вирушив у свій перший рейс.

- Не пожалкували, адже журналістське ремесло і професія моряка мають небагато спільного?

- Навпаки, мені страшенно сподобалося. Коли після рейсу всі відпочивали, я йшов у відділ кадрів і просив, щоб мене відправили у нове плавання. Так я потрапив на гідрографічне судно - ми запалювали маяки на віддалених точках Курильських островів, Чукотки та Камчатки. Плавав з морськими прикордонниками, з якими відвідав Командорські острови і, зокрема, острів Берінга. З мисливцями полював на білок. Тоді ми, до речі, забрели до селища Чугуївка, звідки родом письменник Фадеєв, і де у 30-х роках він разом з нашим Олександром Довженком знімав фільм "Аероград". Пізніше на суднах "Острозьк" і "Оренбург" возив різні вантажі в Японію, Канаду, В`єтнам. Коли у В`єтнамі розпочалася війна, ми доставляли туди самохідні баржі та інші вантажі. У канадському порту Ванкувер відбувся мій літературний вечір для земляків-українців, на якому я познайомився із колишнім киянином, небожем композитора Левка Ревуцького. До війни той чоловік разом з Ольгою Кусенко і Юрієм Тимошенком навчався в театральному інституті. Він, до речі, дав мені запрошення на зустріч з Олександром Керенським - тимчасовий правитель Російської імперії жив у США, а до Канади приїздив читати лекції.
Згодом на науково-дослідних кораблях "Юлій Шокальський" та "Витязь" мені випало пройти багатьма шляхами Тихого та Індійського океанів. Побував більш ніж на 50 островах і атолах. Цікаво, що ці два судна заходили у найвіддаленіші куточки земної кулі, куди ні пасажирські, ні транспортні кораблі не ходять.
А щодо роботи, то я її не боявся: брався за все, що мені пропонували. Відзначу лише, що у наших широтах працювати легше. А от у тропіках допікає волога і спека. Наприклад, одяг у шафі покривається цвіллю за добу.

- До речі, корабель "Витязь" відомий, як флагман радянської океанології, працювати на якому було дуже престижно. Розповідають, що потрапити на нього вам допоміг не хто інший, як Павло Тичина.

- Так. Під час відпустки у Києві я зустрівся з Павлом Григоровичем - моїм добрим знайомим - і розповів, що хочу працювати на "Витязі". Він написав особистого листа своєму товаришу, легендарному Івану Папаніну, який керував в Інституті океанології відділом морських перевезень. Після повернення у Владивосток я за кілька годин оформив всі документи і став членом екіпажу "Витязя". Цікаво, що з Іваном Дмитровичем ми зустрічалися в житті й до того. Одного разу, стоячи на вахті, я, не знаючи хто він, не пустив Папаніна на борт "Юлія Шокальського". А вже пізніше Іван Дмитрович написав передмову до однієї з моїх книжок.

- Роки ваших подорожей були роками великого протистояння двох політичних систем. Зрозуміло, що будь-який виїзд за кордон супроводжувався "довірчими" бесідами і контролем з боку різних служб. А багато кораблів, які виходили в океан, крім наукової мети мали й інші завдання...

- Я намагався не звертати на це увагу. Звичайно, такі розмови були, але я займався своєю справою. Проте у зв`язку з цим кілька колізій все ж таки пам`ятаю. Одного разу ми на експедиційному судні "Юлій Шокальський" повернулися з островів Різдва та атолу Фанінг, які були ядерними полігонами, а наступного для наш корабель прямо у порту згорів до тла разом із зібраними матеріалами. Говорили, що то була диверсія, одного матроса забрали і куди поділи - невідомо.
Потім, коли я плавав на "Витязі", працював у нас непримітний хлопець Славко Павлов, я його запам`ятав як затятого гравця в доміно. І тут, як сніг на голову: американський шпигун! Газета "Правда" присвятила цьому випадку три матеріали.
А в Індокитаї якраз ішла війна з американцями. І наш корабель, на якому ми доставляли допомогу в`єтнамцям, не раз потрапляв під обстріли. Ось такі непрості часи були.

- Але крім цих не зовсім приємних історій, на ваших морських шляхах, напевно, траплялися й інші - пам`ятні зустрічі з незвичайними людьми?

- Безумовно. Всіх і не переповісти. В Токіо зустрічався з дружиною Ріхарда Зорге - Ханако Ісією (за офіційною версією Ісія - знайома розвідника, яка допомагала йому - Авт.). Вона нам показала бар, де колись працювала співачкою і познайомилася з Ріхардом. Запросила нас до себе додому, а на пам`ять подарувала хустинку, яку я й досі зберігаю.
Неймовірна історія трапилася на Гавайських островах в Гонолулу. Під час "дня відкритих дверей" на борт до нас піднялася русява жінка, яка... привіталася українською мовою. Уявіть моє здивування - я ледве не випав за борт. Виявилося, що це наша землячка Оля Давидюк (в своїй книжці я її назвав Олею Степюк). Жінка народилася на Волині, під час війни потрапила до Німеччини, а потім емігрувала до США. Зрештою доля закинула її на Гаваї. Навчаючись у коледжі, Оля познайомилася й вийшла заміж за місцевого жителя Нефа Маяву і стала... королевою. Справа в тому, що її чоловік походив з королівського роду Західного Самоа. Ми потім були в них у гостях - Неф Маява нам і танцював, і співав, ще й до всього намагався говорити українською мовою. На пам`ять він подарував своє фото, яке підписав: "Ваша Україна - завжди у моєму серці".
А на одному з Сейшельських островів мій шлях перетнувся із шукачем піратських скарбів містером Уїлкінсом. В одному з портів Південної Африки він купив карту і за її координатами вже не менше двадцяти років проводив розкопки. За цей час його залишили три дружини, а він знайшов... три монети. Єдиною дійсно цінною його знахідкою була печатка пірата Сюркуфа. Під час нашої розмови через недосконалий переклад і те, що я все записував, він так зрозумів, що я шукаю скарби у Примор`ї. Як "фахівець", Уїлкінс порадив мені звернути увагу на регіон Каспійського моря, де начебто у мене буде більше шансів. У моєму блокноті він написав "Згідно зі статистикою, на десятиріччя двом шукачам вдається віднайти скарби. Я бажаю, щоб одним з них були ви, другим - я". Крім того, пообіцяв поділитися зі мною золотом Сюркуфа, якщо він його знайде. Тож, я й досі чекаю на звістку з Сейшельських островів. Не перевелися на світі диваки...

- Але й про вас розповідають безліч цікавих історій. Особливою популярністю користуються розповіді про "контрабанду зброї" та "Дев`яткіну з Мальдивських островів"...

- Різне траплялося. В Японії я купив запальничку у вигляді пістолета, запакував її і вислав своєму товаришеві, який працював експертом у Міністерстві внутрішніх справ. А в телеграмі написав жартома: "Першу партію зброї відправлено". Пильні службовці з відповідних органів зацікавилися цим посланням, і мій товариш мав деякі проблеми. Зараз те здається смішним, а тоді було зовсім не до сміху...
Інша історія трапилася на одному з Мальдивських островів. Я перший висадився на берег з надією назбирати мушлів каурі. Під час прогулянки натрапив на місцевих острів`ян і, вітаючись, разів десять повторив "добрий день, Дев`яткіна". Антоніна Дев`яткіна працювала у нас на кораблі і через своє "райкомівське виховання" постійно допікала мене різними дрібницями. Тож я, не задумуючись, згадав її. Проте острів`яни запам`ятали цю фразу і... зустрічали нею інших людей з нашого корабля. Ті не знали, що й думати. Коли вийшли в море, мене викликав помполіт і запитав: "Це твої штучки?" Довелося зізнатися. Але потім, як мені розповідали, на той острів зайшло ще одне радянське судно і місцеві жителі, побачивши наших моряків, дружно кричали: "Добрий день, Дев`яткіна".

- У повісті "Атол Туамако" ви описали зустріч на архіпелазі Фіджі. А як тоді було насправді?

- Відвідини вождя тубільного племені залишилися, напевне, найяскравішим враженням тих років. На острові ми побачили широку лісову галявину й темношкірих аборигенів, які чомусь бігали з кінця в кінець. Виявляється, то місцевий вождь вирішував "державні" справи - грав у "городки". Кийком гатив по цурупалках, а підлеглі, рачкуючи, визбирували їх попід кущами... Наш провідник і перекладач пояснив: мовляв, ми, моряки, хотіли б поговорити з вождем. Можновладець згодився, але зауважив, що хоче закінчити гру.
Підійшли до його "палацу", яким виявилася хатка на курячих лапках, тільки без стін і дверей. Господар сів посеред халупи на циновці, а ми - півколом, обабіч нього. Після привітань, які висловлювали на нашу адресу напіводягнені "міністри" й оратори, почалася вечірка. Ми, звичайно, розраховували на екзотику, але на таке... навіть не сподівалися. Вибігли три місцеві вродливиці: в ніздрях перламутрові скалки, вуха теж проколоті, на шиї - вінки з духмяних квітів. Поставили поперед себе великі дерев`яні макітри, поруч поклали жмутки якогось зілля. Посідали й стали жувати оту флору та випльовувати в макітри. Долили води і, взявши макогони, почали товкти. Кілька хвилин дали настоятися - і питво готове. Той трунок міцний, як бражка, зветься кава-кава, і я трохи захмелів. Далі почався знаменитий полінезійський танок хула-хула. Мене запросила до танку донька вождя на ім`я Амалані. Я називав її по-нашому - Меланка, а вона, не вимовляючи "Льоня", говорила "Лона". Перед цим дівчина наділа мені на шию вінок з пишних тропічних квітів, він був важкий і натер мені шию. Тож після танцю я надів цей вінок на шию юнки. І не підозрював, що за місцевими звичаями, одягаючи дівчині вінок, юнак має з нею одружитися. Вождь зрадів, сказав, що не заперечує проти нашого одруження, а вся лагуна, кокосові гаї будуть моїми, бо Амалані - його єдина донька... Щиро подякувавши тубільцям за гостинність, ми ледве повернулись на судно.

- Пане Леоніде, роки, проведені у далеких мандрах, були, мабуть, одними з найцікавіших у вашому житті. На основі цих вражень ви написали більш ніж 30 книжок. Карколомні пригоди в морі і на суходолі, які трапляються з героями ваших творів, дійсно відбувалися в реальності, чи це творча вигадка?

- Як і в кожному художньому творі взагалі, в моїх книгах дійсність так само переплетена з вимислом. Хоча, зізнаюся, я - прихильник реального підходу до дійсності, а не голого фантазування. "Портретів з уяви" не пишу! Коли почалася моя одіссея далеких морів, то стільки зі мною траплялося цікавого, яскравого, навіть неправдоподібного, що не треба було й вигадувати. І якби нині мені сказали: перед тобою стоїть вибір - полетіти у далекі галактики, про які розповідають наші фантасти, чи знову помандрувати островами безмежних океанів планети Земля, я б вибрав останнє...