Сонячна мозаїка Тунісу

Юлія КОСИНСЬКА, Олег КРУК

Київ – Монастір – Туніс – Карфаген – Ель-Джем – Дуз – Кайруан

Це тільки здається, що туди так далеко, як... до Африки. Насправді Туніс – то «лише» чотири години літаком від Києва. Випалений сонцем, жовтаво-коричневий грунт, помережений «зграй-ками» маслинових і фінікових плантацій... З вікна літака таке недбальство природних фарб спе-ршу сприймаєш за саркастичний жарт небесного Художника. Й відразу ж угамовуєш думки: це ж Африка! Тим паче, Творець не полінувався прикрасити цей пастельний клаптик землі смараг-довою смужкою моря. Ось так і відбулося наше перше знайомство з Тунісом – дивовижною країною у «передпокої» Чорного континенту.

«ІСТОРИЧНІ» ЗМАГАННЯ ЗА КАЗКУ, ОЗДОБЛЕНУ МОРЕМ

Ех, туристе! Твої сліди на білому піску море змиває за кілька хвилин. А от зі слідами історії океан часу поводиться обережніше. Незвичайне відчуття огортає кожного уже від перших днів знайомства з Тунісом. Враження, ніби машина часу раптом «забуксувала», і ти потрапляєш у далеке минуле, оздоблене сучасним колоритом. Чи навпаки. Це земля древньої й багатої історії, яку на різних етапах творили люди різних культур, й елементи кожної з них, ніби компоненти однієї великої мозаїки, органічно складають сучасний образ Тунісу.
Колись у цих краях господарювали бербери - світлошкірі люди з блакитними очима. Це в їхньо-го царя фінікійська принцеса Аліса купила шмат землі, заснувавши в 814 році до н.е. Карфаген – могутній центр колись величної держави, від якої підступні римляни в році 146 до нашої ери не залишили каменя на камені... Зрештою, вчитися на власних помилках не поспішали і тисячі років до нашої з вами історії, отож зведений на руїнах фінікійського міста-красеня вже римсь-кий Карфаген, безжально зруйнували араби-кочівники. Араби з’явилися на території майбут-нього Тунісу наприкінці VІІ століття нашої ери і, назвавши цей край Іфрикією, почувалися тут незалежно аж до 16-го століття, коли турецькі беї накинули оком на ласий куточок суші, «під-перезаний» морем.
Хто знає, як довго ще б залишатися древній Іфрикії «васалом» Османської імперії, коли б у се-редині ХІХ не почала вона перетворюватись на... колонію Франції. Звільнитись від «турботли-вого протекторату» краянам вдалося лише у 1956 році , коли національний рух на чолі з Хабі-бом Бургібою домігся від Франції визнання незалежності Тунісу.
Отож, мандруючи краєм, ніби гортаєш сторінки історії, яку ще в шкільні роки вивчав за підруч-никами різних періодів та віків.

«МАЛЕНЬКА ЄВРОПА» НА ПІВНОЧІ АФРИКИ

20 березня 1956 року Туніс було проголошено незалежною державою. Президент Хабіб Бургіба запровадив новий курс розвитку країни, що відхилив «чадру» із закостенілих устоїв ортодокса-льного ісламського світу, поступово зміцнюючи паростки світської держави. Порушивши вікові забобони, туніські жінки сьогодні не тільки вправно керують автомобілями, а й вирішують ва-жливі державні питання: очолюють мерії і навіть «відхопили» п`ять міністерських портфелів.
Незабаром після проголошення незалежності - 25 липня 1956 року у Тунісі була встановлена республіканська форма правління, а ухвалений 12 серпня того ж року новий цивільний кодекс скасував інститут багатоженства.
Сьогодні тунісці - нація, що вчиться. В який куточок країни не закидала б мандрівна доля – скрізь наш шлях перетинали цілі армії школярів і студентів.
– Ваша спостережливість небезпідставна, – пояснює наш новий знайомий Ваннес. – Нині у Ту-нісі здобувають освіту 2 700 000 школярів і 300 000 студентів. До того ж, серед студентів біль-ше дівчат...
Усе це - наслідки вдало проведених економічних і суспільних реформ. Навчаючись у Франції, Хабіб Бургіба запозичив модель організації європейського життя, згодом успішно адаптувавши її в умовах незалежного Тунісу. Нація схвально сприйняла реформи, хоча непорозуміння й ви-никали. Особливо, навколо спроб по-новому трактувати релігійні догми. «Бургіба дозволив пом`якшити деякі суворі закони ісламу, – пригадує Ваннес. – Але коли він заявив, що дотриму-ватися Рамазану – добровільна справа кожного, багатьом здалося, що це вже занадто...»
В тому, що країна безболісно уникла радикального шляху ісламської держави, заслуга першого президента очевидна. І хоча кордони Тунісу, як одного з членів Ліги арабських держав, – річ доволі умовна, тут пильнують, щоб настрої екстремізму, що панують в сусідньому Алжирі, не порушили спокій сьогодення країни. Тоді як в Алжирі французькій мові оголошено рішучий «бойкот», тунісці запровадили її обов`язкове вивчення починаючи з третього класу середньої школи.
Ще один з показових моментів успішності соціальних реформ - низька смерність серед насе-лення. Медицина в Тунісі безкоштовна, але кожен має альтернативу приватного медичного об-слуговування. Обов’язкові 5 прививок для малюка, без яких дитину не приймають до школи, дозволяють уникнути такого лиха, як епідемії. Не дивно, що основу туніської нації сьогодні складає молодь: 60 відсотків населення мають менше 20 років.
А м’який лагідний клімат і добра вдача краян сприяють оптимістичній тривалості життя. Нині в середньому тунісці «топчуть ряст» 71 рік. Навіть тут гарним стимулом для них є приклад пер-шого президента Тунісу: в інші світи Хабіб Бургіба відійшов, маючи за плечима 100-літній ван-таж земного шляху...

ЛИМОНИ-РЕКОРДСМЕНИ

«Смілля» – арабською означає «з Богом!». «Якщо цими словами починати кожен ранок, успіх вас не обмине», – симпатичний гід на ім`я Ваннес споряджав нас корисними порадами. Попро-сіть у Всевишнього прихильності і пам`ятайте: несподіванки, які трапляються з мандрівниками в Тунісі, можуть бути лише приємними”.
Як, наприклад, славнозвісна туніська гостинність. Деяких зазвичай емоційно стриманих турис-тів з Європи сонячні усмішки і щира увага з боку місцевих господарів у першу мить збивають з пантелику. «Хіба так може бути? І що їм потрібно?» – підозріло суплять брови блідолиці заруч-ники шаленого темпу життя й раціональних стосунків, які приїжджають до Африки «згаяти відпустку». Але вже за кілька днів самі охоче опановують туніську науку гарного настрою.
Спілкуватись «діти іфрикійців» люблять всерйоз і грунтовно. І роблять це переважно за склян-кою... ароматної східної кави, розкурюючи «духмяний» кальян. Завдяки вечірнім бесідам «під кальян», які часто відбуваються на відкритих терасах кав`ярень, вулички містечок нагадують салон аромотерапії: залишена на згадку про турецьких беїв, туніська трубка для куріння «про-дукує» тільки фруктовий дим, що майже не містить нікотину.
Епіграф вражень - контрасти. Маленький Туніс, що територіально поступається Україні в чоти-ри рази, вирізняється багатством кліматичних зон. Північ і узбережжя Середземного моря «за-селяють» субтропіки, а на півдні господарює пустеля. Дорога до Сахари пролягає через безкраю напівпустелю, яку звеселяють тільки кущики верблюжої колючки, добре знайомої нам хіба за підручником з ботаніки. І як фонтан контрастів на червоно-жовтому тлі мертвого грунту – оази фінікових пальм з такою блаженною прохолодою.
Тільки житель пустелі може гідно оцінити золоту вагу кожної краплини води. Оази - острівці, де цілюща волога дивним чином пробивається крізь посушливий грунт, отож її і намагаються використати якнайефективніше. На «верхньому поверсі» оази ростуть фініки, нижче розкошу-ють гранати й інжир, а на самому «споді» культивують овочі. Є тут і цитрусові, серед яких ли-мони - справжні «рекордсмени»: дають урожай чотири рази на рік.
У вересні починається збір фініків, на який тут покладають великі надії. Адже Туніс - найбіль-ший експортер цього продукту у світі. І цей «привілей» цілком обгрунтований, бо лише скуш-тувавши солодких туніських плодів, розумієш: те, що пропонують на київських базарах, можна вважати фініками хіба що умовно...
Крім фініків, Туніс відомий і як виробник надзвичайно якісної оливкової олії. Ось вам ще один приклад контрасту: на крихітній території країни ростуть найбільші у світі плантації оливкових дерев. З одного дерева за рік «знімають» 150(!) кілограмів оливок, яких вистачає на 10 літрів олії. А щоб остаточно «поквитатись» з аграрною темою, зазначимо, що сільське господарство в економіці Тунісу посідає перше місце.

А В ПЕЧЕРІ - ХОЛОДИЛЬНИК...

До кожного іноземця в Тунісі особливе ставлення - як до гостя, якому щиро раді. То ж не ви-падково цю африканську країну щороку відвідують все більше туристів. Нещодавно було вста-новлено своєрідний рекорд - 5,5 мільйонів туристів на 9 мільйонів місцевого населення.
Однак те, що туризм у Тунісі є справою успішною, зовсім не дає підстав місцевим жителям «спочивати на лаврах». Адже проворні конкуренти - Греція, Туреччина чи Єгипет - теж «полю-ють» на туриста, не покладаючи рук. Море і сонце є скрізь, отож доводиться думати про особ-ливі родзинки, які б привабили гостя.
Туніською родзинкою, без сумніву, є Сахара, куди туриста відправляють верхи на верблюді, а також незабутнє сафарі на джипах з відвідинами Атлаських гір.
Отож, вирушаємо в мандри. Дорога веде на південь. Перше місто, де робимо зупинку, – Ель Джем, відомий своїм Колізеєм, третім за розміром після Риму і Капуї. На відміну від «побрати-мів», туніський Колізей найкраще зберігся. Неймовірно! Ще в 230 році нової ери будівничі ви-користовували складні інженерні конструкції, якими, не вигадавши нічого досконалішого, опе-рують і в наш час. Колись на цій арені гладіатори змагалися з голодними левами, а нині тут що-року проходять симфонічні фестивалі. Руйнівник-час не зачепив чудових акустичних властиво-стей давньоримського театру.
Чимдалі вглиб країни, тим природа стає все більш аскетичною. А ось і знамениті «місячні пей-зажі», де народжувалися «Зоряні війни» – американський лідер кінопрокату.
Далі лише безкінечні піски та гори... Монотонна дорога заколисує. Але остаточно поринути в сон не дає вигук: “Троглодити”. Прокидаємося миттєво: « Як, невже в печерах?!» Справді, Ма-тмата – печерне селище, де в крейдяних гротах, в горах мешкають нащадки корінних тунісців. Колись давно, рятуючись від войовничих арабів, берберські племена відступали на південь, знаходячи прихисток у цих важкодоступних місцях. Печерні люди – надзвичайно привітні й гостинні - пригощають нас традиційними перепічкою і м`ятним чаєм. І доброзичливо зауважу-ють, що поруч є «вакантна» гора. «Запрошують вас присусідитись», – сміється Ваннес – єдиний у нашій групі, хто розуміє берберську.

СМІЄТЬСЯ ТОЙ, ХТО... ОСІДЛАВ ВЕРБЛЮДА

По обіді приїжджаємо до Дузу - міста, яке в Тунісі називають воротами пустелі. За вікном готе-лю - море... піщаних дюн. Все: далі - Сахара. Зустріти захід сонця у справжній пустелі випадає не щодня, тим паче, друзі-верблюди вже чекають на нас. З десяток хвилин іде на те, щоб припа-сувати на себе справжню бедуїнську амуніцію - смугастий халат і спеціальний платок, і ще сті-льки ж - щоб приборкати свій веселий сміх, звикаючи до чудернацького вигляду колег-туристів.
Але... сміється той, хто вже осідлав верблюда. Бо перед цим належить пережити неповторний атракціон гострих відчуттів під назвою: «Верблюд встає». Гордий володар південних просторів спершу зводиться на задні ноги, і доки досвідчений погонич заохочує його встати ще й на пе-редні, бідолашний турист змушений висіти головою донизу, про всяк випадок пригадуючи «на-останок» найкращі життєві моменти...
Вцілому ж подорож на верблюді залишає незабутні спогади. Корабель пустелі везе тебе обере-жно, ніби порцелянову статуетку, і все, що відбувається навколо, нагадує сюжет незабутніх арабських казок. Розпечене сонце, схилене над горизонтом, мовчазне дихання Сахари і твій душевний спокій - якийсь аж нереальний після заклопотаних столичних буднів. На місці, де наш караван зупиняється на перепочинок, були зняті кадри кінофільму «Англійський пацієнт».

ТРОЯНДА ПУСТЕЛІ – ЦЕ КРАЩЕ, НІЖ МІРАЖ...

Після спеченого повітря Сахари нам, як справжнім пустельникам, мариться вода. «Рятівний оазис чекає в Тозері», – заспокоює Ваннес. Вирушаємо туди на світанку, дорогою зазирнувши до одного з найбільших солончакових озер світу. Кажуть, тут навіть можна бачити міраж. Що-правда, без сонця пустельне диво нам не загрожує, отож залишається милуватися іншою загад-кою природи - «трояндою пустелі». Грудочки кремнію різного розміру, віртуозно обточені віт-ром, справді нагадують дивовижну королеву квітів. Туристичний «інтернаціонал» активно при-цінюється до цих «живих» сувенірів, якими заповнені прилавки імпровізованого базарчика на нашій зупинці.
«Чудовий початок дня?» – запитую темноокого хлопчину – продавця пустельних троянд.
«Справді, непоганий, – підхоплює він. – Мадам із Франції?»
«Ні, з України».
«О, Україна - дуже добре! У вас є море, але немає пустелі, так? Я добре вчив у школі геогра-фію! А звідки ж ви знаєте французьку?»
«Також добре вчила у школі.»
На згадку про словесний «пінг-понг» юний тунісець дарує троянду Сахари і незабутню півден-ну посмішку.
До Монастіра, звідки розпочиналася наша мандрівка, повертаємось іншим шляхом - спеціально, щоб побачити Кайруан. Це четверте за святістю місто ісламського світу - після Мекки, Медіни та Єрусалиму. Тут і нині діє величезна мечеть, яку в VІІ столітті збудував учень і послідовник Магомета.
Ще Кайруан відомий своїми килимами - розкішними, як мозаїка найвищого натхнення, і такими м’якими, як уся ніжність світу... Кайруанці із задоволенням пригадують, як дружина президента Казахстану під час офіційного візиту Нурсултана Назарбаєва до Тунісу придбала тут цілу коле-кцію килимів на... 50 тисяч американських доларів. Хто ж устоїть перед такою красою!

СХІДНИЙ БАЗАР: ШУКАЄМО ЛІТАК ДЛЯ СУВЕНІРІВ

Зрозуміти Схід, не побувавши на тамтешніх традиційних базарах, все одно що заочно пояснити смак ямайського рому. Стихія, яку нереально змалювати знайомими досі фарбами і відгомін якої залишається з вами назавжди, – це туніський базар. Відбірні фрукти й городина, грона фі-ніків, що звисають прямісінько над головою, мішки найекзотичніших духмяних приправ, «ти-сяча і один» сорт риби.
Головне - навчитися торгуватися. Без цього відвідини звичайної крамнички, не те що базару, не мають на Сході жодного сенсу. І годі пояснювати, що хочете просто подивитися, – ні, ви муси-те торгуватися! На туриста, який надумає купити щось за початкову ціну, подивляться зі щирим співчуттям: «Либонь занедужав, бідолашний».
Принади східної традиції спілкування з покупцем нам випало відчути повною мірою, потрапи-вши на “сук” – велетенських розмірів базар просто неба, де продавалося все, чого бажає душа. Нас кілька разів наздоганяли, повертали назад і змушували називати свою ціну. Крім того, за-певняли, що ароматне зілля мусимо обов`язково подарувати всім членам своєї родини, друзям і навіть... їхнім знайомим. Після довгих “переговорів” ціна дивним чином упала в кілька разів. Так що вовка боятися - в ліс...чи то пак, на східний базар не ходити. Але занадто вразливим туристам все ж таки слід бути обачнішими, щоб не довелося із ввічливості закупити весь ба-зар...
І що тоді - замовляти спеціальний літак для сувенірів?