Культура має бути присутньою скрізь...

Юлія КОСИНСЬКА, Олег КРУК (Київ - Варшава)

Анджей Вайда — один з найдосвідченіших і найвідоміших польських режисерів. Популярність йому принесла кінотрилогія про травму, якої завдала Друга світова війна його поколінню. Це фільми "Покоління" (54 рік), "Канал" (56 р.), "Попіл та алмаз" (57 р.). Особливо вирізнялася картина "Попіл та алмаз", де головну роль зіграв культовий польський кіноактор Збігнєв Цибульський. Тип, окреслений актором, символізує приклад незрілого і трагічного нонконформізму.
Майже всі фільми Вайди, попри висловлювання режисера, існують у дуже конкретному політичному контексті. Найхарактерніший з них — "Дантон" (1982 р.), який приніс автору премію "Цезар" за найкращу режисуру. І хоча автор цього не визнає, все ж у фільмі виразно прочитується паралель між Робесі Гєром і Ярузельським, Дантоном і Лехом Валенсою. (Вірність революційним ідеям — Ярузельський і Робесп''єр, шарм "людини з народу" — Дантон і Лех Валенса).
Проте серед численних фільмів Вайди трапляються прості й ліричні картини. На¬приклад, "Панночки з Вілко" (1979 р.) — фільм про втрачені можливості, нереалізоване в молодості кохання та невдалі спроби його відродити на по¬розі власної осені.
Анджеій Вайда був активним учасником Руху опору проти комуністичної системи в Польщі.

— Пане Анджею, існує думка про залежність митця від суспільства і про моральну відповідальність артиста перед людством. Якою бачиться вам сьогоднішня роль митця?

— У Польщі віддавна існує традиція, що митець має обо¬в''язки перед суспільством. Саме тому я й створив фільм "Людина із заліза", в якому розповів про події на Гданській корабельні. І коли Лех Валенса попросив, щоб балотувався як кандидат у сенатори в одному з округів, я погодився. Адже зважав, що це мій обов''язок.
Але сьогодні мені важко сказати, що митець є виразником інтересів суспільства. Коли я був членом Вищої Палати Сенату, то серед 100 її осіб відсотків 85 були професори, артисти — представники еліти, їхні прізвища знала вся країна. А нині? Я не впевнений, чи знайду сьогодні в Сенаті хоча б троє прізвищ, які про щось мені говорять... Це означає, що люди обрали своїх знайомих, а не моїх. (Сміється). Як це сталося? — запитую себе.
Сьогодні митець мусить відповісти собі на запитання: для кого він говорить? Раніше я знав, що говорю до всього суспільства. Мій фільм "Людина із заліза" прийшло подивитися півмільйона глядачів. Нещодавно я зняв, на мій погляд, цікаву картину "Великий тиждень". І лише 12 тисяч людей захотіли подивитися її. І що мені з того, що фільм отри¬мав приз на Берлінському кінофестивалі? Він не має глядача.
Думаю, що проблема в освіченості суспільства. Сьогодні в Польщі лише 7 відсотків насе¬лення має вищу освіту. У державах більш цивілізованих таких людей відсотків 15, а в справді цивілізованих, таких, як Франція, людей з вищою освітою 30-35 відсотків.

— Тобто, ви вважаєте, що однією з важливих запорук цивілізованості і розвиненості суспільства є освіченість?

— Звичайно, такі люди ба¬чать набагато ширше, вони ро¬зуміють, що існує ще якийсь світ поза ними. Такі люди доз¬ріли до демократії. Найближ¬чим часом ми повинні збільши¬ти кількість людей з вищою освітою. (У нас уже сьогодні по-рівняно з 1989 роком число сту¬дентів подвоїлось). Адже ці 7 відсотків мають незначний вилив на політику, хоча й бе¬руть участь у політичному житті.

— Отже, як ви сказали, сьо¬годні митець не має до кого говорити. Що ж мусить він робити, щоб змінити таку си¬туацію? Що протиставити "суспільній апатії"?

— Суспільство потрібно осві¬чувати. Щоб воно за якийсь час осягнуло рівень цивілізованості, рівень західноєвропейський. Люди повинні зрозуміти, що є демократія, є воля, існують не¬залежні суди. У Польщі ще не до кінця переконані, що так є. Взагалі, людська натура така су¬перечлива. Наприклад, пара¬докс: 30 відсотків польського суспільства регулярно відвідує костьол і так само регулярно читає жовту пресу, проти якої костьол виступає...

— Під час поїздки вашою країною доводилося часто чути про особливу роль кос¬тьолу в історії Польщі. Чим, на вашу думку, це можна по¬яснити?

— Думаю, що католицький костьол тому так сильно зміцнив свою позицію в польському суспільстві, що двічі протиставлявся існуючим режимам. Перший раз — ре¬жиму німецької окупації під час війни (багато священиків через це потрапило до концта¬борів). І вдруге — комуні¬стичній системі. Костьол захи¬щав народ, він став підґрунтям суспільства, на яке воно могло спиратися. Саме тому має сьогодні великий ав¬торитет.

— У Радянському Союзі вер¬хівка церковної ієрархії скла¬далася переважно з агентів КДБ. Так що десь з кінця 30-х років це був інструмент ра¬дянський у формі церковній. У Польщі не було спроб по¬ставити костьол на службу ко-муністичній системі?

— Зразу після війни були такі намагання. Але оскільки найвища структура костьолу в Римі, то всі його ієрархії, всі номінації мають бути затверд¬жені там. Так що це не дозво¬ляло комуністичній владі в якийсь спосіб виливати на ко¬стьол. А православна церква є народною, автокефальною. На¬ціональна церква завжди залежатиме від влади. Ось у цьому різниця між нашими церквами.

— Пане Анджею, якось ви сказали, що справжньою те¬мою мистецтва в цивілізова¬них країнах є жінка. І ви го¬ворили, що заздрили тим ре¬жисерам, які все життя зніма¬ли фільми про жінок. Вам же доводилось знімати картини, де на першому плані було дві постаті: солдат і дівчина, сол¬дат і жінка. Чи не хотілося б вам сьогодні створити карти¬ну на "справжню тему"?

— Розумієте, донедавна пол¬ітична ситуація в моїй країні диктувала митцям свої теми. Тому я й робив фільми політич¬ного спрямування, як того ви¬магав час. А в таких картинах, звісно, чоловік на першому місці, це символізує дію, вплив. Внутрішній же світ жінки — цікавіший, тонший. Митці, які орієнтуються на психологічне мистецтво, ставлять у центр творчості жінку. Візьміть іспанську драматургію — там Дон Кіхот, там існує постать жінки. Японську літературу створили жінки. Великі жінки польської історії знайшли своє відображення в творах письмен¬ників. І нині, коли наше кіно вивільняється від політичних обов''язків, воно починає осво¬ювати справжні теми... Споді¬ваюсь, що мені вдасться прояви¬ти себе в цій царині.

— Хтось говорив, що в майбутньому людство (у най¬кращому випадку) буде егої¬стичним і байдужим, не мати¬ме жодного натяку на мораль. У такому разі не слід надто перейматися майбутнім. Ви — людина, яка, напевне ж, за-мислюється над цими пробле¬мами. Якою є ваша думка?

— Нещодавно я розмовляв з Річардом Канучінським — він відомий репортер, об''їздив ба¬гато країн, тому добре знає світ. Він сказав мені, що Європа поступово перетворюється на музей просто неба. Музей ми¬нулого. А справжнє життя пе¬реноситься до Азії. Візьмімо Японію — країну надзвичайно інтенсивної праці.
Для нас майже неможливо уявити, як доводиться працю¬вати японцям, щоб бути пер¬шою державою в світі. А за нею — Корея, де працюють ще дисциплінованіше. За якийсь час В''єтнам стане такою державою.
У Польщі нині всі стурбовані тим, що Росія хоче пустити га¬зопровід через нашу територію. Це ж просто смішно, тому що справжній газопровід Росія будує в напрямку Японії. Вона розуміє, що там майбутнє.
Канучінський говорить, що справжній розвиток буде там, де економічне життя стрімко йде вгору. Натомість наші з вами моральні проблеми сто¬ятимуть осторонь у масштабах цілого світу. Не всі переймати¬муться ними. Але коли нам все це ще не байдуже (хвалити Бога), то все-таки щось зали¬шається...

— Через економічну не¬стабільність найбільше потер¬пає духовна сфера життя, митці почуваються безпорад¬ними. І всі покладають споді¬вання на якнайшвидший вихід з кризи...

— Найбільша помилка в тому, що люди б''ються над роз¬в''язанням економічних про¬блем і забувають про культуру. На мою думку, культура має бути присутньою скрізь, в усіх сферах, особливо, коли йдеть¬ся про відносини між народа¬ми. Вважаю, що в цій справі ми можемо досягти більшого. Моя ж особиста відпові¬дальність перед суспільством у даний час — творити якнайцікавіше, якісне мистецтво.

— Нині в Україні відбува¬ються процеси становлення держави, нового типу еконо¬мічних стосунків. Починаємо усвідомлю¬вати себе, відчувати своє на-ціональне коріння. Пане Ан¬джею, а що для вас особисто означає бути поляком?

— Перш за все, бути свідомим нашого минулого. Не ідеалізува¬ти історію, а почуватися гідним спадкоємцем і успіхів, і поразок. Скажімо, правильно розуміти й оцінювати те, що було ще до ХVII століття. Або те, що відбувалося між поляками і українцями — всілякі нещастя історичні...