Історія вірша “Рідна мова”

Власне, із цього все й почалося. Мені було 16 років, я навчалася в десятому класі Зуївецької середньої школи. На уроці української мови нам задали домашнє завдання: написати твір про рідну мову. Коли я взялася за справу, думки несподівано почали вдягатися у віршовану форму. Вчительці вірш сподобався – і аж настільки, що вона надіслала його до районної газети. Там вірш надрукували, а мені в школу зателефонували з редакції і запитали, про яку професію я мрію. “Про журналістику”, – відповіла, хоча багато чула про неймовірні вступні конкурси на престижний факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. “Тобі треба писати, у тебе все вийде”, – порадили мені і запросили до редакції...
Найцікавіше, що вірш сподобався добродію Діденку з Миргорода. І він надіслав його до “Сільських вістей”. Я нічого не знала про це, і коли на мою адресу почали надходити відгуки з усією України, – не могла зрозуміти, в чому річ... Листів було багато – із Миколаївщини і Черкащини, Івано-Франківщини і Хмельниччини, Львівщини і Кіровоградщини. То були, як правило, люди старшого віку, з багатьма з них у мене зав’язалося тривале цікаве листування. Вже навчаючись на першому курсі факультету журналістики, до мене в Київ несподівано завітав земляк з Полтави, кобзар Токаренко і сказав, що написав пісню на мій вірш “Рідна мова”. А за деякий час мене розшукав син композитора з Рівненщини і передав касету з піснею на мій вірш.
Ось така несподівана доля у цього вірша, написаного за столом у дитячій кімнаті, з вікна якої відкривається мальовничий пейзаж на ліс і річку Хорол...

ЩИРЕ СЛОВО

Дуже подобається мені газета “Сільські вісті” за те, що охоче відгукується редакція на різні прохання, задовольняє численні вимоги читачів. Тому я теж вирішив звернутися до Вас зі своїм бажанням. Потрапив мені якось на очі вірш десятикласниці Юлії Косинської з села Зуївці Миргородського району. Він мене дуже схвилював, як, думаю, і багатьох, хто читав його і прочитає ще. Написаний від щирого серця юною дівчиною, він не може не зворушити. Можливо, доскіпливе око знайде у ньому вади, але варті доброго зацікавленого слова чистота й довірливість інтонації, емоційність, громадянське звучання теми. Дуже хочеться, щоб вірш цей прочитали читачі моєї улюбленої газети “Сільські вісті”.
В. Діденко, учасник Великої Вітчизняної війни, м. Миргород Полтавської області


РІДНА МОВА

Велична, щедра і прекрасна мова,
Прозора й чиста, як гірська вода, –
Це України мова барвінкова, –
Така багата й вічно молода.

Вона, як ніжна пісня колискова,
Заходить в серце й душу з ранніх літ,
Це мова, наче пташка світанкова,
Що гордо лине в свій стрімкий політ.

О мово, ти, як дивная сопілка,
То звеселяєш, то хвилюєш нас,
Тобі вклонялись Леся Українка
Й благословенний батько наш Тарас.

В тобі черпають силу життєдайну
Ті, хто зі злом вступає у двобій.
У мові цій я бачу незвичайну
Твою красу, народе славний мій.

Як гірко, що така пісенна мова
Для декого “не в моді” стала вже,
Вони соромляться простого слова...
Невже це може статися, невже?

Ніхто не має права забувати
Своєї мови рідної ніде,
Як ті пісні, які співала мати,
І як своє дитинство золоте.

О рідна мово! Твої ніжні звуки –
Це радості і щастя глибина.
Так, ти свята, як ті невтомні руки,
Що хліб ростять із щедрого зерна.

Ти зіткана із сонця і блакиті,
Неначе доля, чиста, осяйна,
Хоча багато різних мов на світі,
Але в моєму серці ти одна!

Любіть, вивчайте українську мову,
Бо скільки ще незвіданого в ній.
І бережіть, як пісню вечорову,
Як зірку ясну всіх земних надій.

Жовтень 1988 р.