Спадає час на землю по краплинах...

* * *

Цієї ночі небо голубе.
Настояний на зоряних перлинах,
Спадає час на землю по краплинах...
Моя душа намріяла тебе.

Цієї ночі довго не засну.
Така рожева заметіль над світом
Тремтить останнім яблуневим квітом...
Моя душа намріяла весну.

* * *

Догорає полум’я свічі.
Вже останній спалах. Холод. Тиша.
Тільки сонний вітер вірші пише
На палітрі неба уночі.

Ти залиш мене в моїм cаду.
Відійди з осінніми вітрами.
Залікує час найтяжчі рани –
Я до тебе в спогадах прийду.

* * *

Тихо плакала свічка вночі на моєму вікні.
Щось хотіла сказати, та раптом... слова розгубила.
Незнайомий мій гість дивні квіти дарує мені...
Чи це сон, чи жага – я і досі збагнути безсила.

Довгожданий мій гість мою тугу давно зрозумів,
Він, неначе пророк, посміхнувся і зник серед ночі,
І залишив мені веремію однакових днів
Та ще право на спогад про сині замріяні очі.

Ніби все відбулось. Тільки часто в забуте вікно
Б’ється мрія крильми і дощами осінніми плаче,
Та ніхто не поверне все те, що минуло давно,
І непрошений сум вже ніхто мені більш не пробачить...


* * *

Листя зів’яле вітру шепоче:
“Хочу спокою, залиш...”
Слово розради почути я хочу,
Чом же ти знову мовчиш?

Знаєш, із вітром мені затишніше...
Холод торкається пліч.
Знову чиясь нерозтрачена ніжність
Тихо відходить у ніч.

* * *

І падав, і падав цей біль,
Такий незбагненно чистий,
Немов кришталеве намисто
Хтось рвав і кидав... Поспіль
Богемно згасала зоря
Маленькими згустками тиші,
Раптово згадалось колишнє...
Невже все це – я?

* * *

Шалені обійми протягу
У світлі блідого місяця.
І щемним відлунням залишаться
Останні акорди потяга.

На цьому пероні затишно,
Хоча і ледь-ледь самотньо...
Проте без жалю в безодню
Жбурляю я мрії райдужні.

Я щастя шукала зоряне
В занадто мілких озерцях.
То чом же так гірко серцю?
Дорога в минуле – зорана...

* * *

Безодня кольору забутих снів
Між нашими серцями...
І не збагнули до кінця ми
Чи то був плач, чи тихий спів
На тому березі ріки,
Де ми лишалися собою...
Від тиші до німого болю –
Лиш тінь руки.

* * *

Змерзлі дерева, про що вони мріють –
Не знаєш часом, мій любий?
Не треба давати мені надію,
Бо це – дорога до згуби.

Нехай залишається в ніжних туманах,
Які огортають твій вечір.
Надія – омана, раптова рана
Від слів, не завжди доречних.

А, може, доречність – прийняти, як даність
Все те, що намислила доля?
Я знаю точно, що ти – та радість,
Яка неможлива без болю.