|
Тепло надій впліталося у дні
| |
У музеї Тараса Шевченка у Каневі
|
|
|
* * *
Сполохана, як марево, тремтлива
Ставкова гладь, над нею в два ряди
Сумні, як та мелодія журлива,
Схилили верби коси до води.
А місяць, чарівний володар ночі,
На землю кинув золоту струну,
І двох зірок спокійні ніжні очі
Зігріли цю прозору глибину.
І раптом – дощ. І розмах блискавичний
Розкраяв навпіл темряву лунку.
І дощ, і вечір був тоді незвичний,
Як зорі, віддзеркалені в ставку.
І ми з тобою йшли удвох неспішно,
І вітер нам волосся розвівав,
Услід нам клени шепотіли ніжно,
І краплі сяяли на стеблах трав.
Я пам’ятаю твої теплі руки
І сонячну усмішку на вустах.
А серце терпне від п’янкої муки
І б’ється, наче полохливий птах.
Хоч вечір був похмурий, не весняний,
Дорожчим, ніж травневі солов’ї
Нам став оцей кленовий лист багряний,
Що щастям ліг із рук твоїх в мої.
Я бережу в душі найкращі мрії
І вірю, їх не знищить люте зло.
Гори, палай, промінчику надії,
Щоб моє щастя вік не відцвіло.
І буде мчати час вперед щомиті,
Та як на серці стане болю щем –
Згадай ті зорі, радістю омиті,
І ніч. І нас з тобою під дощем.
* * *
Я полину думками до тихих отих вечорів,
Де лишилися наші, нічим не затьмарені мрії.
Тільки боляче серцю: уже назавжди догорів
Мій останній, як спалах зірниці, промінчик надії.
Підійду я до наших струнких білокорих беріз,
У задумі тріпочуть вони своїм лагідним листям.
Як минуло кохання – не треба ні жалю, ні сліз –
Дві життєві дороги навіки в одну не злилися.
Відійшло, відшуміло все те, що так ніжно цвіло,
І лиш іноді спогад стріпне обважнілі повіки,
Але зустрічей наших цілюще живе джерело
У серцях, як далеке відлуння, лишиться навіки.
* * *
Краплинами дощу з дерев спадає сум,
І солодко тремтить повітря вечорове.
Я все тепло душі і ніжність принесу
Замріяній зорі – тобі, моя любове.
Ти, наче дивосвіт, живеш в душі моїй,
Ми завжди і в біді, і в радості з тобою.
Скажи, який всесильний, добрий чародій
Подарував нам зустріч ранньою весною?
У пам’яті навік лишаться ті зірки,
Що розсипала ніч чарівною рукою.
І хай, неначе птахи, пролетять роки –
Таким же синім буде вечір над рікою.
Гойдає вітерець берізку молоду,
І листячком вона бентежно так тріпоче.
Між яблунь росяних я стежкою іду
Туди, де ждуть мене такі знайомі очі.
У повені бузку усе довкіл мовчить,
Неспокоєм терпким всю душу огортає.
І хочеться сміятись, мріяти, любить,
Бо є на світі той, хто вірить і чекає.
* * *
Це був, мабуть, останній спалах літа,
Тепло надій впліталося у дні.
І ми були грайливі, ніби діти,
Лиш іноді – замріяні й сумні.
Земля прощалась із теплом блаженним,
В останню мить чомусь забракло слів...
Хай наша вірність ніжним листям клена
Залишиться із нами до снігів.
* * *
Які у тебе, милий, гарні очі,
Як синє небо в крапельках роси.
Вони мені зоріють серед ночі,
Як ніжний витвір чистої краси.
Немов озер осінніх дно прозоре,
Вони веселі, інколи – сумні.
В них доброти таке безмежне море
При зустрічі відсвічує мені.
Цей дивовижний погляд волошковий
Забрав з собою звичний спокій мій.
І знов любові зорепад казковий
Мені на серце упаде з-під вій.
* * *
Ти пам’ятаєш, як сказав мені:
“Без тебе я не знатиму спокою”.
І сірі очі, стомлено-сумні,
Дивились в душу ніжністю терпкою.
Минулося. Забулось. Не збулось.
І ні жалю, ні радості немає.
За всім, що нам забути довелось,
Журливо вітер за вікном ридає.
* * *
Хай в небо злітаються птахи прозорі,
Великі, сріблясті, мов мрії дитячі,
І падають з неба сполохані зорі,
Лиш серце твоє хай ніколи не плаче.
Не плаче від болю, бо треба звикати
До всього. В житті – як на ниві широкій.
Як страшно, як нікого більше чекати,
Забувши про втому, забувши про спокій.
Я вірю у диво, і хочеться дуже
Зустрітися з ним на казковій стежині.
До болю чужого не стану байдужа,
Я вірю в добро, вірю в долю віднині.
Звикаю до всього: дороги, розлуки,
І успіх, і сльози, і нові вершини,
А в миті одчаю я згадую руки,
Оті, що до рідної кличуть стежини.
І погляд спокійний врятує від болю,
Спочину душею при згадці про тебе.
Бо в ніжних очах я побачила долю...
Людині для щастя багато не треба.
ЗАБУТА ПІСНЯ ЛІТА
Течуть по шибці краплі дощові,
Як сльози, – я їх втримати не в змозі.
А квіти ці... Вони ж іще живі...
Чому ж лежать самотньо на дорозі?
Чиясь любов розтоптана кричить
У їх очах, що звернені до неба.
А серцю важко. Ще, здається, мить –
І я крізь сльози закричу: “Не треба!
Врятуйте їх, ці крапельки весни,
Від рук байдужих і очей незрячих”.
А ти... твоєї тяжкої вини
Моя любов ніколи не пробачить.
Це ти пішов, залишивши мені
Останній докір – квіти край дороги,
І ці краплини на моїм вікні,
І запізнілі стомлені тривоги.
І ось сама. Не плачу. Не сміюсь.
Забула все, і досі пам’ятаю.
І лиш собі зізнатися боюсь –
Це божевілля: я тебе... кохаю.
* * *
Тільки стомлений шепіт беріз
Над моїм зачарованим світом.
Від турбот я тікаю у ліс,
Щоб побуть наодинці із літом.
Бо такі невмолимі дощі,
А за ними – сніги і морози.
Ви пробачте вразливій душі
Несподівану тугу і сльози.
І ту радість, що пала до ніг
То росою, то краплею неба...
Із усіх непідступних доріг
Найскладніша – дорога до себе.
ГВОЗДИКА НА СНІГУ
Гвоздика ніжна на снігу лежить,
Сердитий вітер пелюстки тріпоче.
Холодний сніг. Душа моя болить
І в цю жорстокість вірити не хоче.
Невже це ти, мій ангел, мій суддя,
Зламав тендітний квіт моєї мрії?
І що мені з твойого каяття –
Я зради пробачати не умію.
Пекучі сльози оросили сніг.
Так плачу, певне, я уже востаннє.
О, як ти міг, мій боже, як ти міг
Віддать на поталу моє кохання?
ПАМ’ЯТІ ДРУГА
Ніжним листям берізка тріпоче,
І зітхає верба край води,
Ніби знову сказать мені хоче:
“Ти не плач, він ще прийде сюди”.
І тамуючи в серці ридання,
Знов пригадую давню весну,
Моє перше, щасливе кохання
І усмішку твою чарівну.
Вже не прийдеш, ніколи не прийдеш,
Хоча всі так чекають тебе.
Не подзвониш мені, не напишеш...
Небо взимку таке голубе.
Я стою серед вітів і тиші,
Свіжі квіти стискає рука.
Все було – і кохання, і вірші,
А лишилася пам’ять гірка.
Твої очі – дві стиглі вишнинки –
Даленіють мені крізь роки,
І спадають прозорі росинки
На долоню моєї руки.
У зажурі схилилися віти,
Зберігаючи сонну красу...
Я букет волошкового квіту
На могилу твою принесу.
|