У передчутті щасливої дороги

* * *

Я живу в передчутті дороги,
Котра поведе мене туди,
Де мене залишать всі тривоги,
Де не буде й тіні від біди.

Знаю – нереально, неможливо
Все залишить, що я так люблю...
У душі моїй тропічна злива,
В ній немає місця для жалю

За всім тим, чого уже не буде.
За всім тим, чого ще й досі жаль...
Мабуть, недаремно кажуть люди:
Кожен свого щастя сам коваль.

Я іще так спрагло хочу жити,
Посадити квіти навесні.
Як це страшно – віру схоронити...
Доле, не дозволь цього мені!

Дай мені відчути подих волі,
Вже душа стомилася тужить.
Сліз в житті і так було доволі,
Я тепер ціную кожну мить.

Передай нащадкам все, що маю –
Пісню пташки, тишу вечорів.
Я живу, я вірю, я кохаю...
Я щаслива! Досить зайвих слів!

НА ВОЛОДИМИРСЬКІЙ ГІРЦІ

Ми заблукали у вечірній тиші,
Здавалось, що потрапили у рай.
Зітхали клени, мов забуті вірші,
І наче вогник, гаснув небокрай.

Цвіла весна безмежжям ніжних квітів,
Ми йшли, але не відали – куди.
І в цьому зачарованому світі
Були ми так далеко від біди.

А віковічне місто вирувало,
В шаленім темпі змінювався час,
І радо нам обійми відкривало,
На схилах цих навік здруживши нас.

Каштанові замріяні алеї
Щось таємниче шепотіли в ніч,
І розкривалися мрії, мов лілеї,
Назустріч сонцю і весні навстріч.

Скінчилась ніч. І тихою ходою
Пішла кудись, велична, чарівна.
Але навік залишаться зі мною
Мої найкращі друзі і ... весна.

* * *

Свою стурбованість присплю
Й пообіцяю, що – востаннє...
Як п’янко жити без жалю,
Як гірко жити без кохання.

Мій дивний світ, чарівний світ,
Пісень забутих дивні звуки,
З якими я вже стільки літ
Живу на березі розлуки.

І не шукаю забуття,
Від сірих буднів не тікаю,
Бо все це – часточки життя.
Життя, в якому я кохаю...

* * *

Я говорила із дощем
Про те, як ранок сіє роси,
Як вечір в поля тиші просить
На мові мокрих хризантем.

Про те, що лиш в одному дні –
Забута радість і зітхання,
Захоплення, розчарування –
Чи це наснилося мені?

Про те, що нових теорем
Нам не пояснять, як у школі,
Що квіти в’януть у неволі...
Я говорила із дощем.

* * *

Я знала, що ти розлюбиш.
Ти просто не вмів чекати.
Я це зрозуміла пізно
І жаль мені всіх надій.
І річка, що полем в’ється,
І лісу розкішні шати
Ввібрали навік у себе
Дівочий неспокій мій.

Вже й літо достигло в полі,
А я шепочу: не треба,
Постій, не лишай самотню
Мене серед цих беріз.
А зорі, росою вмиті,
Мов птахи, злітають з неба,
І верби поволі гублять
На землю сувої сліз.

Сідає за лісом сонце
І м’ятою пахне вечір,
А в серці жевріє віра:
Я все-таки жду чогось.
Але мовчазна зажура
Мене обніма за плечі,
І тихо ридає вітер
За щастям, що не збулось.

Усе, що було найкращим,
Кудись відійшло від мене,
Лиш спогадом часто стука
В моє мовчазне вікно
Кохання, що стало сумом,
Тендітним листочком клена
І сльози тоді безсилі,
Коли помира воно.

Хай біль не стихає в серці,
Та все ж таки є дорога,
Широка і дуже світла
І треба по ній іти.
Хай в долю твою не ввійде
За всім, що було, тривога,
На небі моїм життєвім
Зорею лишишся ти.

* * *

Я думаю: ну що було б з людьми,
Якби вони не вміли розмовляти?
Як серед літа – пригощу зими,
Цього для серця, мабуть, забагато.

Я думаю: ну що б тоді було,
Коли б для щастя бракувало волі,
Якби надії чисте джерело
Не пульсувало на життєвім полі?

Я думаю: ну як би я жила,
Коли б любити серцем не зуміла?
Без спогадів, і без того тепла,
Яким колись так тяжко відболіла...

* * *

Цілу вічність чекаю листів...
Тішу марні свої сподівання –
В круговерті однакових днів
Я так прагну тепла і кохання.

Від байдужості в’януть слова,
Гасне погляд веселий, привітний,
Та надія у серці жива,
Що кохання моє ще розквітне.

Що не буде у серці зими –
Доторкнуся до щастя рукою,
І що знову зустрінемось ми
Там, де синій туман над рікою.

І від щирих, зворушливих слів
Усміхнуться дерева і небо.
Цілу вічність чекаю листів,
Цілу вічність чекаю на тебе.

* * *

Усмішка. Три слова. І погляд привітний.
Замріяні квіти в руках...
І в серці щось тихо, ледь чутно розквітло,
І враз затепліло в очах.

Ви, певне, й не знали, що дуже несміло
Одне нерозумне дівча
Залишитись з Вами наївно хотіло
Хоча б на хвилинку,
Хоча...

* * *

Не поспішай, спинися хоч на мить,
Душа давно вже спокою не знає...
Послухай, як берізка шелестить,
Про що вона із вітром розмовляє.

Не говори, що ти забув мене,
Що різні ми і нам розстатись треба.
Повір, цей смуток скоро промине,
І ти напишеш: “Я стомивсь без тебе...”

* * *

Ми танцювали ув обіймав зливи,
Ти щось ледь чутно говорив мені,
Мій боже, ми були такі щасливі,
Такі безпечні, наче уві сні.

Ми танцювали ув обіймах ночі,
Бентежної й сумної водночас.
Серця ридали, та всміхались очі, –
Ця ніч була останньою у нас.

Ми танцювали, тільки танцювали...
Спадали краплі на моє лице.
Що буде важко – ще не відчували,
Лише в розлуці зрозуміли це.

* * *

Здавалося, цей дощ ішов не з неба, -
Це плакала душа від самоти.
І що було тоді для щастя треба –
Когось зустріти чи когось знайти?

І дощові коштовні диво-перли
Спадали тихо із тоненьких віт.
Так просто думка згасла і померла,
Не встигши народитися на світ.

* * *

Я Вас очима лише попрошу
(Про це словами говорить не треба) –
не поспішайте перейти межу,
відчуєте: душі забракло неба.

В прозорій глибині спинився час –
Це містика хвилинного бажання...
Не стала я самотньою без Вас,
Куди ж зникають марні сподівання?

В маленькій краплі терпкого вина
Лишаються несправджені надії.
Ну ось. Так краще. Знову я одна.
Інакше я не хочу. І... не вмію.

* * *

Одна лиш мить, одна-єдина мить –
Моя душа вже забрела до краю.
Мені забороняли Вас любить.
Нас розлучали, а за що – не знаю.

Пожовкле листя падало до ніг,
Торкаючись холодними вустами.
На нашу пам’ять випав білий сніг,
Невже він більш ніколи не розтане?..

* * *

Залишу... Забуду...
А раптом – згадаю?
Тужити не буду –
Кохаю, благаю...
І тиша здригнеться
Раптовим зітханням.
Скажіть – все це зветься
Коханням?